Вірю…

Сиділа я – дивилась в далину

І згадувала пережите горе.

Жаліла про загублену весну –

Її змочили сльози, злитих море,

Але чомусь спокійно на душі,

Лиш серце зрідка завмирає,

І віра є в життя, в добро,

А сліз гірких уже немає.

А може ще не пройдено життя?

Мені здається, що я оживаю,

Із кожним днем ясніє самопочуття

А може я ще дзвінко заспіваю?

І засміюся від душі щасливо

І радістю заграють мої очі,

Бо біль страшній уже минув,

І закінчилися безсонні ночі.

Та головне – не збитися з дороги,

Не впасти з ніг і вірить до кінця,

А все що сталося – може то на краще,

Не всі ідуть, хто любить, до вінця!!!

***

Ось і осінь на порозі,

Листя пожовтіло,

Всі дерева похилились,

Птахи відлетіли.

Старість теж не за горами –

В мій бік повертає,

З кожним роком все скоріше

Життя пролітає.

Ось і скроні побіліли,

Голос захрипає,

Щоки зморшками покрились,

Радості немає.

Але плакать я не хочу –

Весь час посміхаюсь,

Щоб ніхто не зміг подумать,

Що я задихаюсь.

Хочу вірить у все добре,

Ніжне і хороше,

Щоб в останні дні і роки

Не гадать за гроші.

Бо спливуть роки, як хмара,

Що дощ викликає –

І не встигнеш оглянутись,

А життя немає.

А згадаєш все хороше –

Гірко заридаєш.

Все захочеш повернути,

Та сили немає.

І тоді лиш зрозумієш –

Що ти загубила.

Бо багатство – це здоров`я

І радість, і сила!

***

Уже за вікнами й зима –

Випав білий сніг.

Я залишилась сама,

Вийшла за поріг.

Подивилась в ясне небо

Ніжними очима,

І згадала, що мені

6 десятків за плечима.

Пролетів ще один рік,

Як сніжинка з неба.

Скоротився живий вік,

Та жаліть не треба.

Хоч і стомлена душа –

Серце хоче заспівати.

Про старість думати ще гріх,

А треба весело сміятись.

***

Знов повернулася до мене та весна,

Яку я ждала так багато років.

І за яку боролась наче в снах,

Відпивши річку сліз і спивши море гірких соків.

Хоч боляче і на душі, й на серці,

Що швидко помінялись мої коси.

І стали схожими на білий цвіт із абрикоси,

А на словах блищать сльозинки як озерця.

Але не віриться, що вижить я змогла,

Що пролетіло так років багато –

Та я живу, бо я перемогла.

І жаль не бачать цього рідні мама, тато.

І хочеться співать пісні –

Про квіточки, які зі мною разом оживали.

В саду, на клумбі, в полі, на вікні,

Які за ці роки мені всі ліки заміняли.

Співаю тихо біля квітки зрання…

Слова прості й веселі, ніжні і сумні,

Які забулися у болях и чеканні,

Та не забулися мотиви чарівні.

Я знов підходжу до вікна.

І з радістю дивлюсь на ясне небо,

А поряд стоїть квітка весняна,

Щаслива, що лічить мене не треба.

***

Так повернулася в мій двір весна –

Краплини падають зі стріх,

А я сиджу біля вікна –

І знов замолюю свій гріх.

Блищать сльозинки на очах,

Які роками в серці замерзали,

Давили мозок у недоспаних ночах,

Знесилили льодинками печалі.

Невже це робиться зі мною?

О, Господи, невже я буду знов співать?

Невже послав ти ту людину,

Яка відкриє мої очі –

Примусить знов на ноги твердо стать?

О скільки ж віддано тих днів,

Відмучено, відмито гірких соків,

Щоб знов діждатись легких снів,

Відчути радість, силу, справжній спокій.

І я заводжу – згадую слова,

Із серця сходить тверда стінка,

А пісня виривається із вуст,

Хоч із словами, але радісно і дзвінко!!!